Допомагаємо

Великий шлях маленької ініціативи, або «Трохи вогню»

Буває, що в людини з’являється мрія, але на шляху її втілення постає страх. У такому разі добре мати команду однодумців, які підтримують тебе і допомагають зробити цей світ трохи добрішим. Але почну з початку…

Історія виникнення
Якось із друзями ми подивилися чудовий спектакль театру «Тимур» (м. Харків), який називався «Будь ласка, живи». У ньому розповідалося про волонтерів, які приходять до безнадійно хворих дітей і намагаються полегшити їхній біль і страх. Вистава вразила нас до глибини душі й надихнула діяти. Ми зрозуміли: хочемо теж допомагати дітям. Можливо, не тяжко хворим – для цього треба мати ґрунтовну підготовку, але хоча б дітям-сиротам, позбавленим батьківської опіки…

Так сталося, що всі ми були студентами історичного факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. На нашому факультеті колись існувала група студентів, які відвідували дитячий будинок, але традиція перервалася. Тож ми звернулися до секретарки в деканаті, і вона – в майбутньому наш добрий ангел і порадник, – залагодила всі бюрократичні справи і домовилася про візит до сиротинця.

Півсправи вирішилось напрочуд швидко і легко – про саму поїздку ми домовились. Але що робити далі? Як спілкуватися з дітьми? Як вони поставляться до нас? – ці питання дуже турбували волонтерів.
Тож холодним іще зимовим днем – 10 березня 2011 року – четверо студентів після довгих пошуків знайшли дитячий будинок. Ми зайшли до директорки, і вона відвела нас до потрібної групи та познайомила з «матусею» (так діти часто називають виховательок). Кілька секунд панувала мовчанка – дванадцятеро хлопців, від 8 до 11 років з недовірою дивились на нас, а ми не знали що робити… Проте в наступну мить вони підбігли до волонтерів – «Допоможи мені зробити домашнє завдання!». А після цього діти під керівництвом виховательки показали нам, як вони вміють танцювати, потім ми трошки погралися… Дві години промайнули дуже швидко. Вихованці дитбудинку Рустам і Сашко пішли проводжати нас до виходу з лабіринтів дитячого будинку. Саме тоді, спілкуючись із дітьми, ми зрозуміли – хочемо приїжджати сюди не раз на місяць, а щотижня.


Інгредієнти

Так і почалась наша дружба. Поступово ми пізнавали характери й історії кожного з наших маленьких соціальних сиріт (тобто таких, у кого батьки позбавлені батьківських прав). Не все одразу складалось – адже «педагогічного досвіду» у нас тоді не було ні краплі… Озираючися назад, я розумію – ці діти подарували нам набагато більше, ніж ми їм – це і відпочинок душі, і усмішки, і впевненість у своїх силах. Ми ж розповідали їм про навколишній світ, давали поради щодо стосунків з друзями та пояснювали шкільний матеріал. Інколи дізнавались долі деяких з них і нам ставало моторошно…
Волонтерка питає: «А які фільми ти дивишся?» Вихованець дитбудинку називає кілька фільмів жахів. «Але ж ці фільми страшні! Їх не можна дивитись!…» - реагує шокована студентка. «Ні, це не фільми жахів, - дуже по-дорослому відповідає 11-річний хлопець. – От коли батько вбиває матір на очах дитини, як сталося у (…), або батьки кидають дітей на смітнику, як у нас із сестричкою – це жахи. А ці фільми – то просто казочки…»
«Ти знаєш, - по секрету розповідає інша вихованка дитбудинку, 15-річна дівчина, - я щаслива, що потрапила до дитячого будинку. Завдяки цьому я кинула курити, пити й стала нормальною людиною».
Волонтерів, які готові щотижня відвідувати дитбудинок, небагато. У кожного з нас свої причини – комусь просто шкода сиріт, хтось хоче отримати педагогічний досвід, але всіх об’єднує любов до дітей. Звичайно, у кожного з нас виникають певні труднощі в цій роботі, але разом ми завжди підтримуємо одне одного.

«Я поїду, але я дуже боюсь, - розповідає нова волонтерка. – Я боюсь, що у мене нічого не вийде, діти не захочуть зі мною спілкуватись, а я не знайду, чим їх зацікавити. Якщо так станеться – я не зможу з вами їздити…» Насправді все у неї вийшло пречудово – і зараз, незважаючи на навчання та роботу, вона знаходить необхідні кілька годин на тиждень, щоб відвідати дітей, які її просто обожнюють.
«Чому ти вирішив приєднатися до нас?» - питаємо у нового волонтера. - Якось я сперечався з одним націоналістом, і він змусив мене замислитись одним запитанням: «Добре, держава погана. Але що ти зробив гарного для цієї держави?». Я вирішив, що він має рацію – і тут знайшов ваше оголошення. Сподіваюсь, я зможу чимось допомогти цим сиротам».

Спосіб приготування
Наш рух поступово розширюється. Спочатку брали участь лише волонтери з нашого факультету, але тепер до нас приєдналися студенти навіть з інших ВИШів. Цього року деякий час із нами їздили студенти з Китаю та Америки, які вчаться у Харкові по обміну. А нещодавно я відвідала студентський форум фонду Віктора Пінчука «Завтра.UA», де поділилась нашим досвідом волонтерства. Багатьох захопила наша ідея, і тепер подібні групи, які будуть щотижня відвідувати дитбудинки, з’являться як мінімум, у Києві та Івано-Франківську.
Тепер ми не тільки робимо з дітками уроки, а й можемо матеріально допомагати дитячому будинку та плануємо виїжджати разом з дітьми на екскурсії містом, проводити для них гуртки з англійської мови, музики та малювання.

Певна користь є і для волонтерів – нові друзі, з якими можна не лише до дітей з’їздити, а й гарно та весело провести час, педагогічний досвід, завдяки якому можна потрапити на роботу до дитячого табору тощо. Є в наших волонтерів і lovestory – деякі саме тут знаходять своє кохання.

Так те, що починалось як маленька ініціатива, мрія чотирьох студентів допомогти діткам, поступово розвивається й приносить перші плоди. Ми змогли стати для них друзями й показати інший світ – світ радості, дружби та любові. Тож не бійтеся мріяти і втілювати свої ідеї!

Шеф-кухар:
Вікторія Солодкіна, учасниця неформальної студентської групи «Трохи вогню»
(063) 969-23-24, (066) 700-53-39
e-mail: protivomusl9@bigmir.net

Share |
Наші друзі